”Наследие негенетического характера. Причины страданий и лишений в будущих поколениях”

Ведуча – ведуча програми «Алло, лікарю!» Наталія Грабченко;

Максим Колесніченко – гість програми «Алло, лікарю!», філософ, психолог-консультант, інструктор цигун, голова правління Інституту саморозвитку людини «САМРІТІ», автор Програми терапії роду.

Ведуча: Усі ми знаємо, що нашу зовнішність, наші звички, навіть наші хвороби і певні риси характеру ми успадковуємо від наших предків. Якщо усім нам відомо про генетичну обумовленість цього явища, то про негенетичний спадок, я впевнена, більшість з нас навіть і не здогадується. А він, виявляється, існує. І сьогодні саме про нього піде мова у нашій програмі.

Ведуча: Передусім, що це таке — «негенетичний спадок»?

Максим Колесніченко: Генетичний спадок – це комплекс генів, які людина успадкувала від батьківської лінії родичів і материнської. Те, що записано в генотипі, в генному коді, це є генетичний спадок. Все решта є, умовно поділяючи на два напрямки, – негенетичний.

До негенетичного відноситься культура побуту, життя, думки, загальні цінності, які були розглянуті в сім’ї, чи які витіснялися із розгляду в культурі сім’ї, в побуті сім’ї. Це те, про що людина думає, чим вона опікується, про що вона турбується, скажімо, більше в духовному аспекті. Оце, в широкому сенсі, негенетичний спадок.

І тут я би хотів зосередити увагу на тому, що в негенетичному виді спадку, негенетичному виді пам’яті, дуже вагома, питома частина відводиться так званим намірам, бажанням людини.

Я виховую свою дитину, скажімо. І роблю щось, що треба зробити. Цього вимагає соціум, цього вимагає суспільство. Якщо я цього не робитиму, скажімо, то я буду виглядати як поганий батько, чи погана мати, якщо це жінка. Але коли я роблю те, що потребує моя дитина, я про щось думаю. В одному випадку я думаю про те, що я її цим підсилюю, зміцнюю, а в другому випадку я можу думати: «Боже! Як же мені це набридло! Коли ж це закінчиться, коли вона виросте?» тощо. Я, звичайно, так не думаю, але я наводжу такий приклад.

Це і є той елемент мого наміру, який в мою дитину буде вкладено. Навіть якщо я цього не буду озвучувати! Це відношення буде в дитині. І вона це відчує як якийсь мій супротив, якесь моє небажання щось для неї зробити. Отже, виникне якийсь сумнів: «Люблять мене, але я щось якось цього не відчуваю».

Ось від негенетичного спадку, від наявності одного чи іншого наміру як бажання, від суми цих намірів і залежить те, як людина проживе. Генетика – це те, якою вона буде: зріст, колір очей, обличчя. А негенетичний – це те, про що вона думатиме, що її турбуватиме, як вона з цього виходитиме, з чим вона боротиметься.

Ведуча: Але є усвідомлені бажання, неусвідомлені бажання, є видимі і невидимі якісь речі. Те, що Ви сказали, людина одне — робить, говорить, озвучує, а інше – думає, приховує. От як все-таки реалізується це в результаті?

Максим Колесніченко: Усвідомлені бажання людини ­­– це те, що вона розуміє в собі, це те, що вона культивує, до чого вона докладає якихось свідомих зусиль і до чого вона тяжіє.

Але коли вона живе і з чимось стикається, вона, звичайно, не хоче мати проблеми в своєму житті. Тому деякі наміри, деякі думки, навіть деякі страхи, які, до речі, займають вагоме місце в психіці людини, в її житті, в її оточенні, вона намагається якось відсунути від себе: «Це – ні-ні, це не моє». Щось таке може статися (подивилася по телевізору, десь там щось відбулося),«ні, – каже людина, – це не зі мною, це з кимось іншим». І тоді ці страхи вона із себе, знаєте, ніби виштовхує.

Ведуча: А може це непогано, що людина відокремила ці речі? Чи треба обов’язково це прожити, відпрацювати?

Максим Колесніченко: Ви знаєте, я не хочу давати якихось оцінок: добре це чи погано. Це особливість нашої психіки. Ми відходимо від того, що нам шкодить, що нас пригнічує або знищує, і тяжіємо до того, що нам дає комфорт і життя. Тому цей процес може бути неусвідомленим. Це відбувається, але ми цього не відстежуємо. І саме завдяки цьому аспектові наша психіка допомагає нам зберегти свою цілісність. Якщо ми кожного дня прокидатимемося і згадуватимемо про те, що щось там може десь, колись відбутися, нам було би дуже важко жити. Тому я вважаю, що це, насправді, дуже корисна особливість психіки.

Але в ній є інший бік. Коли людина відокремлює якісь страхи від себе, вона намагається здійснити якісь заходи, щоби це відокремлення відбулося ще далі, ще надійніше. І вона питає: «Як захиститися від того, що мене турбує?» Тому частина терапевтичного процесу полягає в тому, щоби показати, що вона хоче захиститися від витісненої частини себе самої.

Тому, коли цей зв’язок простежується, людина розуміє, що вона сама може працювати з тими страхами, змінюючи їх, змінюючи своє ставлення до них, отже, роблячи своє життя менш напруженим.

Ведуча: А яким чином ми можемо змінити, скоригувати оцей негенетичний спадок?

Максим Колесніченко: Саме цьому і присвячена Програма, як терапевтичний напрямок. Тому що багато елементів цього спадку заважають людині жити. Я відразу хочу поставити акцент на тому, що це ніколи не відбувається швидко. Це завжди тривалий і кропіткий процес.

Як відбувається робота? Щоби легше було пояснити це в обмежений час, я хочу звернутися до поняття: «Клин роду». За кожною людиною стоїть її батько-мати, знову батько-мати…, і таким чином ця структура розширюється, якщо продивлятися її назад за нашою спиною, за кожною людиною.

Уявіть собі, що коли людина має народитися, вона збирає негенетичний спадок від кожного члена своїх попередніх поколінь. Це легко пояснити на символічному рівні: кожна людина несе частинку свого вогню для того, щоби народилося нове життя. Якщо народжена дитина отримає трошечки «вогню» від кожної особи попереднього покоління, – її життя багате, насичене, повноцінне. Вона має зв’язки з усіма цими родичами, і вона колись усвідомить, що багато зусиль було вкладено задля того, щоб вона з’явилася на світ. Тому, коли ми розглядаємо цей елемент, ми розуміємо важливість кожної людини з наших попередніх поколінь.

Ведуча: Але ж не завжди структура Клину роду має таку форму? Якщо я не права, можете мене зупинити, але буває так – одна сім’я складається, потім розпадається, утворюється інша родина, бувають діти, взяті на виховання, всиновлені діти…Напевно, це тоді не таким чином виглядає? Для таких варіантів, більш складних, чи працює Програма терапії роду? Чи можлива корекція негенетичного спадку?

Максим Колесніченко: Нажаль, ідеального Клину роду я не зустрічав під час своєї практики. Я можу сказати, що це дуже рідкісне, можливо унікальне явище, коли людина має всіх, і всі родичі знаходилися в Клині роду доти, доки дитина не виростала і вже не потребувала присутності своїх батьків так вкрай критично, як це відбувається у перші роки її життя.

Якщо ми говоримо про факт розлучення, втрати батьківства, коли хтось вмирає або просто йде в іншу сім’ю, ми говоримо про те, що дитина щось втрачає від нестачі внеску тієї персони, тієї фігури, яка була вилучена з Клину роду. І коли ми говоримо про те, що хтось входить в Клин роду, ми говоримо про те, що увійшла людина, яка своїм внеском якось видозмінила негенетичний спадок, привнесла якісь свої риси, свої елементи культури, свої настанови, свій настрій, своє ставлення до життя – конструктивне, деструктивне, позитивне, емоційне, чи ще якесь інше. Саме з цим спадком ми маємо можливість працювати.

Ведуча: Власне, який результат може бути від такої роботи з негенетичним спадком? Невже можна подолати якісь негативи таким чином, що ти уже своїм дітям передаси тільки позитивний спадок?

Максим Колесніченко: Я можу ще раз наголосити на тому, що Програма побудована на абсолютно повному усвідомленні того, що відбувається. Коли людина проживає той самий сценарій, що батьки, що бабуся, дідусь, ще більш ранні покоління, не усвідомлюючи, чому так відбувається, вона каже: «Ну, це родове. Все, з цим нічого не зробиш». Якщо ми говоримо про негенетичний спадок, ми говоримо про те, що з цим можна щось зробити.

І саме тоді, коли ми на цей небажаний сценарій життя звертаємо нашу увагу, коли ми свідомо підходимо до цього сценарію і відстежуємо, де ми входимо в ту саму колію, де ми стаємо на ті самі граблі, і навіть б’ємося в те саме місце, що і батьки, ми починаємо щось міняти. Ми обходимо ці граблі і одного разу навіть самих «граблів», в цьому сенсі, у нас вже немає.

top

Повну версію програми «Алло, лікарю!» дивіться на відео: