”Психологическая коррекция при заболевании эндокринной системы: гипотиреоз, гипертиреоз, диабет”

Ведуча – ведуча програми «Алло, лікарю!» Світлана Умінська.

Ведучий – ведучий програми «Алло, лікарю!» Євген Шевчук.

Максим Колесніченко – гість програми «Алло, лікарю!», філософ, психолог-консультант, інструктор цигун, голова правління Інституту саморозвитку людини «САМРІТІ», автор Програми терапії роду.

Ведуча: Ми неодноразово в цій студії говорили про порушення ендокринної системи, про порушення роботи щитоподібної залози. Які є психологічні мотиви розвитку цих захворювань?

Максим Колесніченко: Ви знаєте, ключовою у цьому питанні є можливість дитини (адже все починається з дитинства) вільно висловлюватися – говорити про власні почуття та емоції, вільно їх проявляти. Діти не завжди можуть усвідомлено сказати: «Мамо, знаєш, я хвилююся з цього приводу» або «я нервуюся» або «я в розпачі».  Діти проявляються досить емоційно і дорослі не завжди готові це прийняти, тому що вони найчастіше думають: якщо дитина кричить, вередує, бігає, комусь дошкуляє, значить у неї в поведінці щось негаразд і це, не дай Боже, є відхиленням від соціально прийнятих норм.

Ведучий: Як зрозуміти, що дитина не вередує, а їй необхідно проявити ті чи інші емоції?

Максим Колесніченко: Першим дзвіночком стосовно того, що це є не лише пустощі, а щось більш серйозне, на що треба звернути увагу, є емоції, які постійно повторюються у своєму прояві чи у своєму накалі. Якщо дитина не може проявляти емоції у домашніх умовах, вона буде це робити у школі, в колективі, в класі, будь-де в іншому місці – там, де немає батьківського контролю. Якщо відстежуються такі процеси і видно, що дитина весь час знаходиться у якомусь підвищеному тонусі, то це є ознака того, що вона намагається впоратись із якимось своїм внутрішнім станом.

Ведуча: Якщо мені не зраджує пам’ять, нещодавно у цій студії ми також говорили про гіперактивних дітей. І ми розглядали гіперактивність начебто як хворобу, яку треба лікувати. Я почула, що з Вашої точки зору активність – це не завжди погано.

Максим Колесніченко: Природна активність – це є ознака того, що у дитини багато сил і вона спроможна проявляти свою енергію, кудись її вкладати і якось реалізовувати. Якщо дитині не запропонувати нічого конструктивного, вона обов’язково щось сама собі знайде, і найчастіше це буде щось руйнівне – просто аби звільнитися від напруження, від емоційного запалу.

Ведуча: Хочеться конкретно поговорити про захворювання ендокринної системи та щитоподібної залози зокрема. Почнемо з гіпотиреозу – пониженої функції щитоподібної залози. Як можна охарактеризувати людину, яка має такі порушення?

Максим Колесніченко: Це, в узагальненому вигляді, людина, яка в самому ранньому дитинстві була дуже контрольованою з боку батьків. Вона переживала багато стресів. І якщо сам по собі стрес у дитячому віці – це вже є деструктивний фактор, то затяжний стрес (дистрес) дає не лише ефект пробудження організму, але й призводить до його виснаження, і це є вкрай негативний фактор. Такі діти переживали ситуації зайвого посиленого контролю, були позбавлені власної ініціативи. У них не сформовано бажання чогось хотіти, чогось прагнути, тому що за них завжди хтось щось робив, до чогось їх спонукав, вони безініціативні.

Ведучий: А де та межа, коли опіка переростає у гіперопіку? Чи є гіперопікою те, що ми не дозволяємо дитині у 5 років приймати дорослі рішення стосовно свого життя? Чи дійсно вже з такого віку варто дозовано давати їй можливість приймати власні рішення?

Максим Колесніченко: Знаєте, я вважаю, що давати дитині можливість проявляти власний розсуд у різних ситуаціях варто вже з самого раннього дитинства.

Ведучий: Навіть якщо ми завчасно знаємо, що це не правильно?

Максим Колесніченко: Неправильно що саме?

Ведучий: Дії дитини. Я не впевнений, що варто давати їй можливість наливати собі окріп або вибирати взуття, коли критерієм її вибору буде колір, візерунок, а не практичність. У цьому варто надавати їй самостійність чи в чомусь іншому?

Максим Колесніченко: Зрозуміло. Якщо батьки з самого раннього віку дитини показують, що з ними можна робити різні речі – можна помилятися, можна виправлятися, можна аналізувати, і це все поруч з батьком чи матір’ю, які присутні у кожний момент життя дитини і можуть щось порадити. Дуже важливо, що можна дати дитині можливість зробити щось, побачити, в чому вона помиляється, і самотужки зробити певні висновки, після чого якось скоригувати свої дії. Ця дитина буде дуже вдячна своїм батькам за такий досвід. Якщо батьки позбавлятимуть її саме цього аспекту спілкування, якщо вони

будуть лише правильні, лише справедливі та вимогливі, то дитина все одно набиратиме цей досвід, але це буде поза спиною батьків, поза межами рідної  домівки – у колективі, у школі, в якихось інших малих групах. Вона все одно набереться досвіду, але тоді він не буде контрольований і тоді це може призвести до небажаних наслідків.

Ведуча: Давайте поговоримо про гіпертиреоз та охарактеризуємо людину, що має такі порушення.

Максим Колесніченко: Це людина, яка з самого дитинства була поставлена в умови, коли від неї вимагалося прийняття не за віком дорослих рішень. Дуже часто таке трапляється, коли батьки, найчастіше мати, уникають відповідальності за прийняття якихось рішень і дитина змушена все брати на себе, на власні плечі. Буває так, що в сім’ї є якийсь подібний зразок поведінки і дитина намагається бути схожою на матір, бабусю або тітку і чинить аналогічно.

Ведучий: Тобто це абсолютна протилежність гіпотиреозу? Чи змушують цих дітей приймати дорослі рішення, чи вони самі з власної ініціативи, виходячи зі складу свого розуму і темпераменту починають це робити?

Максим Колесніченко: Ви знаєте, темперамент завжди є близьким до якогось захворювання чи якогось відхилення і я можу сказати, що стан сімейних стосунків підсилює певні риси темпераменту. Тобто у дитини обов’язково щось відгукнеться на той режим сімейного комфорту чи конфлікту, який існує у родині. Коли ж дитина намагається швидше вирости, швидше стати самостійною і самотужки вирішувати якісь життєві ситуації, то це може бути втечею від відсутності певної базової захищеності у сім’ї.

Ведучий: Про який вік, в принципі, йде мова?

Максим Колесніченко: Від 4-5 років.

Ведучий: Ми говорили про те, що дитина рано подорослішала у 14,15,16 років, а тут уже мова йде про зовсім ранній вік – 4 роки.

Максим Колесніченко: Знаєте, за власним досвідом і досвідом багатьох колег, з якими я спілкуюся, дуже почастими є ситуації, коли друга дитина в сім’ї народжується в той час, коли старшій близько 4-5 років. Тоді левова частка уваги та любові приділяється малій дитині – молодшому братові чи сестрі. А старша дитина, мовляв, уже доросла і може сама щось зробити – постелити постіль чи приготувати їсти.

Ведучий: А ще приглянути за молодшим.

Максим Колесніченко: Ще й до цього – перекладання відповідальності за молодшого братика чи сестричку тоді, коли батьки кудись пішли. У зв’язку з цим виникає дуже багато конфліктів і образ. Наприклад, молодший брат чи сестра кудись пішли гуляти і загубилися, а батьки висувають претензії до старшої дитини, яка, мовляв, не догледіла за ними.

Ведуча: Що робити, якщо, наприклад, ти розумієш, що твоє дитя знаходиться у групі ризику ендокринних патологій? Як не допустити розвитку хвороби?

Максим Колесніченко: Я, перш за все, раджу починати з себе, тому що хвороби і стереотипи формування хвороб передаються від дорослих до найменших. Дуже часто буває так, що захворювання передається через покоління. Бабуся хворіє, її діти здорові, а онука починає проявляти те ж саме. Тоді необхідно турбуватися про бабусю і онуку водночас. І в цьому сенсі виникає дуже складний момент. Онуки дуже часто тяжіють до спілкування з бабусями та дідусями, які вже такі вільні, мудрі, розважливі, дозволяють більше, ніж батьки. З одного боку, дитина багато емоційно отримує від них, а з другого боку, дивлячись на бабусю, підсвідомо підлаштовується під той механізм формування хвороби, який вже є. У цьому також є певний сенс, тому що бабуся може навчити дитину, як поводитися з тією хворобою, яка вже виникла. Батькам у жодному разі не можна забороняти таке спілкування. Вони повинні розумно підійти до цього і пояснити дитині: «Бачиш, бабуся хворіє на це. Давай, щоб і в нас такого не було, ми будемо робити щось профілактичне». Тоді у дитини сформується не лише стереотип підтримання хвороби, але і вже усвідомлена протидія.

Ведучий: У якому віці необхідно проконсультуватися у спеціаліста, щоби правильно спрямувати сили батьків на те, щоб, не дай Боже, не отримала розвиток ця хвороба?

Максим Колесніченко: Якщо в сім’ї серед старшого покоління є яскраво виражені хвороби, які мають тенденцію передаватися спадково, то я думаю, що дитину з самого раннього віку слід, окрім загального обстеження, перевіряти ще й на наявність ознак цих хвороб. І чим раніше вона звикатиме до тих чи інших профілактичних заходів, тим краще для неї.

top

Повну версію програми «Алло, лікарю!» дивіться на відео: