”Семейные ценности и ценность семьи”

Ведуча – ведуча програми «Алло, лікарю!» Наталія Грабченко.

Ведучий – ведучий програми «Алло, лікарю!» Євген Шевчук.

Максим Колесніченко – гість програми «Алло, лікарю!», філософ, психолог-консультант, інструктор цигун, голова правління Інституту саморозвитку людини «САМРІТІ», автор Програми терапії роду.

Ведуча: Максиме Валентиновичу, давайте передусім роз’яснимо таке поняття як «цінність». Що воно собою являє? Тобто це не тільки вартість, не тільки якісь речі духовного порядку, так? А в перекладі на родинні категорії…

Максим Колесніченко: Ви знаєте, поняття: «цінність» я розкладаю на кілька понять. Тут є вартісний компонент, який полягає у вартості, в певних коштах, які спрямовані на їжу, одяг усіх членів родини, перш за все, дітей, на те, що необхідно купити задля того, щоб забезпечити якийсь побут, житло, тепло, тощо. І одна з проблем у сучасних сім’ях виникає саме тому, що поняття «вартість» підміняє поняття «цінності» як більш широкого поняття.

Цінність я розглядаю як те, що залучає до себе поняття вартості, але має ще й певний емоційний, душевний компонент.

Тому, коли ми говоримо про цінність, то ми, перш за все, маємо на увазі час власного життя і увагу, яку ми приділяємо об’єкту нашої цінності. Якщо сім’я – це цінність, то вона потребує і отримує нашу увагу, наші якісь здобутки, внески, які спрямовані на покращення побуту, матеріального рівня і емоційно-душевного стану всіх членів родини.

Ведучий: Максиме Валентиновичу, ось Ви зараз сказали – цінність, сім’я… Для власного розуміння: «сім’я» – «цінність» чи «цінність» – «сім’я»? Щоб було зрозуміло і мені, і телеглядачам, що є первинним?

Максим Колесніченко: Я думаю, що сім’я, як цінність, це та група, те оточення, в якому кожна людина може сформувати власні цінності за допомогою цінностей інших членів цієї сім’ї чи цієї родини. І ці поняття взаємопов’язані.

Сім’я – як 7 частин власного «Я». Це життя кількох поколінь. Це, безпосередньо, дитина, за якою стоїть батько, мати. І за кожним батьком, матір’ю також стоять їх батько, мати. В результаті – сім одиниць власного «Я». Можна таким чином розкласти, чому саме «сім’я». І усе це, увесь цей організм, розглядається як мала група, сім’я, на тлі великої групи – роду, який простягається далі й далі, де ми простежуємо сім попередніх поколінь.

І цінність саме сім’ї полягає у тому, що кожний член родини, сім’ї має подивитися на те, як живуть попередні покоління, з якими вони питаннями, проблемами стикаються і як вони їх вирішують. Обмін досвідом. Також він може подивитися на те, як живуть представники наступного покоління, як вони стикаються зі своїми проблемами і що вони вирішують. І цінність саме сімейних стосунків, додатково до вартісного компонента, розкривається ще й у тому, що у кожної людини, яка живе в цій сім’ї, формується таке ставлення до інших членів родини, яке об’єднує їх на душевному, саме на душевному, на емоційному рівні. Тобто, це душевне тепло, це турбота, піклування, це любов в широкому сенсі на сімейному тлі.

Ведучий: Максиме Валентиновичу, зараз епоха, коли батьки (тато, мама) змушені заробляти гроші. Вони змушені працювати 24 години на добу, якщо так можна висловитись. І, мені здається, що втрачається цей контакт, цей зв’язок між батьками і дітьми. Чи допомагає Програма терапії роду переосмислити цінності батькам і дітям?

Максим Колесніченко: Я сподіваюся на те, що так, допомагає. У чому це проявляється? Вся інформація про наших дітей, про наших батьків знаходиться в нашій пам’яті, тобто в нашій душі і в нашому ставленні до цього.

Якщо ми розуміємо, що ми є продовженням наших попередніх поколінь, що ми несемо частинку того, що вони під час свого життя наробили, сформували, що наші діти є також нашим продовженням і вони мають право на власний вибір, то вже на цьому рівні відбувається зміна ставлення до дітей, зміна розуміння взаємопов’язаності між тими, хто ще буде жити і тими, хто вже жив. Тобто, це все поєднується в єдиному полі пам’яті, яке утримуємо кожний у собі, в своїй структурі, в своїй душі, в своїй психіці.

Ведуча: Якщо говорити про сімейні цінності, то які вони мусять бути в ідеалі, на Вашу думку? І задля якої мети вони, власне, існують?

Максим Колесніченко: Я вважаю, що всі сімейні цінності пов’язані з продовженням, зміцненням і підтримкою життя в сім’ї, у широкому сенсі. Бо життя – це найбільша цінність, яка дається нам Творцем як факт. Тому всі зусилля, які спрямовані на зміцнення життя чи життєвості, я зараховую до сімейних цінностей. Я вважаю, що в колі ідеальної сім’ї кожен член повинен це розуміти і докладати тих зусиль, які сприятимуть підсиленню життєвості у кожного члена родини: чи то батьки, які вже пенсійного віку, чи то діти, чи онуки, які тільки-но починають бігати по хаті. Це все єдине поле, єдині цінності, що мають життєвість у своїй основі.

Ведуча: Скажіть будь ласка, Максиме Валентиновичу, а от сімейні цінності трошки в прикладному сенсі, що вони собою являють?

З одного боку це те, що ми інтелігентні, виховані люди, в нашій родині ніхто не лаявся брутальними словами. Це сімейна цінність? Нагороди діда чи прадіда, який пройшов усю війну і дійшов до Берліну. Це матеріальне, але це теж сімейні цінності, так? І коли дитина народжується в цій родині, ці всі компоненти її формують. Як саме це відбувається?

Максим Колесніченко: Те, що стосується нагород батьків, тут дуже важливо, як діти розуміють ці нагороди, як досягнення батьків чи дідів доносяться до усвідомлення дітьми. Наприклад, дитині кажуть: «Дивись, який наш дід славетний, відомий! Ти бачиш, який в нього ряд нагород (чи відзнак)!» І якщо це дитину пригнічує і вона розуміє, що вона у своєму житті такого може ніколи не досягти, то це, я думаю, не дуже позитивно впливатиме на неї як особистість і на її самооцінку.

Яка тут може бути цінність? На мій погляд, те ж саме життя. Якщо дитині пояснюють, що її дід чи прадід «захищав Батьківщину, отже і наше з тобою життя», то це буде зміцненням цінностей і життя взагалі, і цінності саме цієї дитини: «Ти бачиш, дід ще тоді жив, а вже тоді захищав тебе, хоча ти ще тоді не народився».

Ведуча: Це гарний приклад! Я не думаю, що він має пригнічувати. Можна ж сказати: «Ти проживеш своє життя і досягнеш того, чого захочеш, і стільки, скільки ти в це вкладеш. Вкладеш у навчання – чогось досягнеш, вкладеш у якусь працю, захоплення – теж досягнеш».

Максим Колесніченко: Я тут скоріше веду мову про те, як дитині можна по-різному пояснювати наявність тих самих орденів чи медалей, відзнак.

Ведучий: Максиме Валентиновичу, а з якого віку потрібно прищеплювати цю тезу про те, що сім’я – це цінність?

Максим Колесніченко: Я вважаю, що ще навіть немовля вже на підсвідомому рівні, на якомусь інтуїтивному, тактильному рівні може сприймати власну цінність для своїх батьків. Тому що, якщо дитину годують, беруть на руки, спілкуються з нею, пестять її, бавляться з нею, не залишають саму, то вона розуміє, що час життя її батьків присвячений саме її інтересам, вихованню, тому, в чому вона потребує уваги.

Ведучий: А як щодо егоїзму? Коли у нас є, так би мовити, маленький «бог», якому всі вклоняються. А потім виростає член родини, якому абсолютно байдуже до всього, що стосується його сім’ї. Як тут знайти міру?

Максим Колесніченко: Дитячий егоїзм – це зрозуміле поняття. Тому що дитина, коли вона ще мала, не усвідомлює багатьох спільних речей і суспільних стосунків, взаємин у суспільстві. І це одне з завдань батьків – пояснити їй, що вона не є сама, і що сама вона ніколи не буде щасливою.

Отже, якщо дитина має бути соціалізованою, коли виросте, вона має змалку привчатися до того, що є потреби інших людей. «Тобі принесли, скажімо, цукерку. Може ти поділишся з братом? Йому також буде приємно.» Привчати з самого початку. І коли це буде входити в її розуміння з кожним днем, з кожним роком, вона буде бачити власну цінність в очах інших родичів. Навіть тих, з ким вона в дитинстві конкурує. Відомо, що діти конкурують, деколи б’ються, деколи сваряться, до певного часу, поки не зрозуміють, що вони важливі один для одного.

Ведуча: Дякую. У нас з’явився телефонний дзвінок. Доброго дня, слухаємо Вас.

Запитання від телеглядачки: Доброго вечора. Мій син розлучився зі своєю донькою, коли їй був один рік. У три роки вони зустрілися знову. Та оскільки його не представили як батька, він розмовляв просто з малечею. І вона розповіла, що у неї є мама, тато та інші. Він хоче з нею спілкуватися. Однак у якій ролі? Незрозуміло. Розумієте? У дитини вже є батько.

Максим Колесніченко: Ви знаєте, можна спілкуватися, не зважаючи на статус. Можна спілкуватися з дитиною і в рік, і в два, і в три, і в п’ять, будь-коли, коли для цього буде нагода. Я вважаю, що більш важливим є те, що доросла людина відчуватиме до своєї дитини.

Як називатиме дитина – чи батьком, чи дядьком, чи якось інакше, на мій погляд, це не є суттєвим. Головне, що вона відчуватиме. А статуси… вони з часом визначаться якимось чином.

Ведуча: Найголовніше, що Ви радите в даній ситуації – не втрачати можливості спілкування.

Максим Колесніченко: В жодному разі!

Ведуча: Все одно спілкуватися.

Ведучий: Це не пріоритет – називати татом чи дядьком. Це не має бути пріоритетом, головне – стосунки.

Ведуча: Вона потім розбереться, що це близька людина.

Максим Колесніченко: Ви знаєте, я дуже часто користуюся таким критерієм: «Про що ти шкодуватимеш, коли твої роки вже добігатимуть кінця?» «Я шкодуватиму про одне, про друге, про третє і про те, що не спілкувався зі своєю дитиною вчасно».

Я би не хотів, щоби Ви сумували і жалкували саме про це.

Ведуча: Спасибі, Максиме Валентиновичу. Надзвичайно цікаво! Не банально, несподівано.


top

Повну версію програми «Алло, лікарю!» дивіться на відео: