”Роль и место конфликта в принятии и передаче семейного опыта”

Ведуча – ведуча програми «Алло, лікарю!» Наталія Грабченко.

Ведучий – ведучий програми «Алло, лікарю!» Андрій Климчук.

Максим Колесніченко – гість програми «Алло, лікарю!», філософ, психолог-консультант, інструктор цигун, голова правління Інституту саморозвитку людини «САМРІТІ», автор Програми терапії роду.

Ведучий: Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі тему, на перший погляд, зовсім не медичну. Вона більше стосується психології і взаємин у родині і напряму торкатиметься надзвичайно цікавої Програми терапії роду, про яку вже неодноразово йшлося у цій студії. Але всі ми знаємо, як від цих взаємин, від психологічного мікроклімату у родині і стану нашої Душі залежить все і, зокрема, наше здоров’я тілесне. Отже, говоритимемо про конфлікти у родині і шляхи їх подолання.

Конфлікт у сім’ї, що це таке? Чому сваряться близькі, рідні люди? Начебто зібралися ті, хто повинні любити один одного, хто має любити один одного, а вони сваряться, конфліктують. Що це таке? Чому так стається?

Максим Колесніченко: Якщо дивитися на конфлікт збоку сімейно-родинних стосунків, то я вважаю, що мова йде, перш за все, про таке явище як тривожність. Батьки виросли, маючи якийсь власний досвід, долаючи у своєму житті якісь перешкоди. В їх досвіді є і добрі спогади і не дуже добрі, те, що призводило їх до страждань. Коли вони вже мають власних дітей, їм кортить попіклуватися про своїх дітей, передаючи їм свій досвід. У батька в житті був якийсь власний досвід, від якого він страждав. Мати також мала певні негаразди в житті, щось в її спогадах також присутнє. І от ці батьки хочуть застерегти свою дитину від того, щоб вона з цим досвідом в житті не стикалася або, якщо зіткнеться, вона знала, що їй робити, як реагувати на це. І ось тут виникає одне з найскладніших питань, можливо це навіть наша проблема на сьогодні. Ми виховані таким чином, що не вміємо говорити про почуття. Ми скоріше скажемо дитині: «Ти чого не одяглася, ти бачиш, що там мороз, ти хочеш захворіти?». Чомусь ми не можемо сказати: «Одягнися будь ласка, бо я хвилююся за тебе». Для багатьох дорослих, які виросли у той час, коли важливими були стійкість, мужність, непохитність, прояв почуттів вважається, можливо, слабиною, особливо для чоловіків. І я вважаю, що в сім’ї саме від цього дитина страждатиме. Коли батьки намагатимуться застерегти цю дитину від якихось негараздів, вони висуватимуть до неї той більш негативний бік свого досвіду, від якого вони застерігатимуть. У дитини в цей момент виникає спротив.

Ведуча: А чому ми говоримо про цей спротив дітей досвіду батьків, він в нас психологічно закладений? Ми не приймаємо, ми маємо самі пережити якісь моменти, ми не довіряємо, що з цим робити?

Ведучий: Чому ми не розуміємо, що батьки справді хочуть нам допомогти? Чи ми не хочемо цієї допомоги, «я сам, це моє життя, я сам хочу його прожити»?

Максим Колесніченко: Є, звичайно, етап, коли людина входить у період «я сам!», і намагається щось зробити власноруч, навіть натикаючись на ті самі речі, які кожна людина повинна пройти. Має дитина пройти те, що вогонь – палить, струм – б’ється боляче. І поки вона сама не усвідомить цей елемент досвіду, вона далі не піде. Можливо, в цьому аспекті виникає питання, що треба вміти донести до дитини те, що батьки хочуть донести, знайти форму, як саме це зробити. Ну, і, звичайно, не утискаючи її власну волю.

Питання телеглядачки: Нашому синові 20 років. Вибір дівчини ми з чоловіком не розділяємо. Він пішов з дому, на контакт з нами він не хоче йти. Ніяких коментарів нам не дає, і наших пропозицій не вислуховує. Як вчинити в цьому випадку? Дівчина мала стосунки з іншими хлопцями раніш, а син ще не мав.

Максим Колесніченко: Перш за все, треба прийняти те, що це вибір власної дитини. Якщо дитина вибирає те, що їй близько, значить вона знаходить якісь цінності у цій дівчині, які відповідають якимось душевним потягам. Я можу припустити, що Ви так і не змогли спокійно поспілкуватися з Вашим сином. Можливо були спроби, не знаю, як вони закінчувалися, тому що я не знаю Вашої ситуації. Почати можна з того, що це вибір Вашої дитини, особистий вибір, від цього можна вже відштовхуватися далі і щось конструктивне на цьому тлі будувати в подальшому.

Ведучий: Мене зацікавило в цій історії те, що хлопець взяв і пішов з дому. Я думаю, що батьки навіть не очікували, що він здатен на таке. Він спокійний, працьовитий, а тут просто взяв і пішов. Чи є це спосіб, обґрунтований, обдуманий як протест до батьків?

Максим Колесніченко: Я вважаю, що цей вчинок – це сильний вчинок, він є проявом самостійності цієї дитини. Їй 20 років, але вона вже приймає такі самостійні рішення, бере відповідальність на себе за побудову подальших стосунків з цією дівчиною. Батьки навіть не здогадувалися, що дитина могла вже вирости.

Ведучий: Батьки хочуть убезпечити, допомогти дітям, спрямувати. Діти, можливо, розуміють, можливо, не розуміють, по-різному буває, хочуть жити по-своєму. Як знайти золоту середину?

Максим Колесніченко: Я думаю, що золота середина є в кожному питанні. І вона є тією межею, коли кожна сторона цього конфлікту може піти на певні кроки і згодитися з іншою точкою зору. Де тут знайти середину? Можливо, пошукати її там, де дитина буде розвиватися, але не буде втрачати контакту з батьківською сім’єю. Вона повинна знати, що вона має можливість завжди повернутися, порадитися і знову піти в свою сім’ю – для того, щоби, приймаючи досвід, не бути весь час у батьківській сім’ї, а запозичувати його і привносити в свою власну сім’ю. Я сподіваюся на те, що такий контакт в них відбудеться і думаю, що потрібно підтримувати оці всі наснаги, ці спроби здійснення якихось самостійних кроків.

Питання телеглядачки: Я живу з дочкою. Дочці 34 роки, мені – 70 років. Вона в мене така неговірка, прийде з роботи і нам нема про що говорити. А я ніби хочу її розпитати, щоб вона мені розповіла

навіть і про роботу, і про свої особисті справи. Але в нас цього нема. І я не знаю, може я в чомусь і винна, може я не правильно якось до неї підходжу, порадьте мені.

Питання ведучого до телеглядачки: А у Вас бувало так, що вона Вам щось розповідала, а Ви потім сварилися на неї за ці речі? Вона, може, тепер просто боїться Вам щось розказувати, боїться бути відвертою.

Телеглядачка: Якщо особисте, то було таке, припустимо.

Максим Колесніченко: Дякую, питання дуже цікаве і дуже глибоке. Ми не встигнемо до кінця, звичайно, але якщо коротко. Я вважаю, що Ваша донька не відважується Вам щось розповісти тому, що колись мала спротив від Вас тоді, коли хотіла з Вами поділитися. Але це те, що було в минулому, як воно склалося на сьогодні. Питання, що робити зараз. Я можу Вам запропонувати: спробуйте самі їй щось розповідати про своє життя, про свої якісь комічні ситуації, про трагічні моменти – щоб розворушити її Душу в Вашому напрямку. Можливо вона відгукнеться, я чомусь сподіваюся на це.

Ведучий: Які мотиви конфліктів бувають найчастіше?

Максим Колесніченко: У конфліктів є ціла низка класифікаторів, я зараз не буду на цьому зупинятися. Це окреме питання, воно широко розглянуте наукою – психологією, соціальною психологією.

Те, що стосується сім’ї, перш за все, це домінуюча поведінка батьків по відношенню до дітей. Звідки береться це домінування? Це відповідальність батьків за своїх дітей. «Якщо я не подивлюся за дитиною тут, не пригляну там, вона сама ще мала і не розумітиме цього. А як же я потім почуватиму себе, якщо вона або захворіє, або з нею щось станеться?». Відповідальність батьків перетворюється у гіпервідповідальність і таким чином стримує ініціативу самих дітей.

Ведучий: А от ця гіпервідповідальність, чи не переростає вона потім у гіперлюбов? І відбувається це наступним чином: «Я тебе настільки люблю, в мене, можливо, щось не склалося, але нехай суспільство, хай люди подивляться, як сильно я люблю свою дитину, скільки я їй всього даю, от яка я хороша людина».

Максим Колесніченко: Я би це не поєднував з любов’ю, хоча часто саме так його і класифікують, тому що тут в гіпервідповідальності немає однієї важливої компоненти, яка повинна бути, як на мене, у любові. Любов дає свободу. «Я хочу тобі дати дуже багато, – може говорити батько чи мати. – Але ти візьмеш стільки, скільки ти спроможний чи спроможна взяти зараз. Якщо треба буде, потім звернешся, але будеш вчиняти так, як ти вважаєш за потрібне. Після того, як вислухаєш наші думки, зрозумієш наші почуття, от тепер, власне, твій вибір. Ми тебе любимо і приймемо тебе всяким або всякою».

Запитання телеглядачки: У мене дитина, підліток 14-ти років, дівчинка. Ви говорили, що треба дати можливість дитині самій вирішувати, як їй вчиняти. Але ж ми відповідальні за своїх неповнолітніх дітей. Вона може піти курити, пити, пізно прийти додому, і якщо я намагаюся з нею поговорити, вона закриває вуха, тобто робить те, що вона бажає. Це в нас уже, напевно, два роки таке триває. З самого дитинства вона завжди робила по-своєму, навіть маленькою дитиною. Однак, звичайно, я її часто сварила, можливо. І така поведінка «роблю що хочу» і до цих пір триває.

Максим Колесніченко: Ця дитина вже живе у власній субкультурі, яка підтримується однолітками з однаковими цінностями і, я впевнений, з однаковими проблемами в житті і в родині. А що не тримає її вдома? Можливо вдома все нагадує їй про той тиск, який був, про той контроль, про ту надмірну чи не надмірну, але дуже проявлену, турботу про дитину. І дитині, можливо, стіни не тільки гріють, але й нагадують про, можливо, не дуже сприятливі минулі роки. Саме від цього дитина тікає на свободу і на волю. Один з елементів прояву дорослості це: «я вже можу собі запалити, я вже можу випити щось з такими саме як я». Це дуже ресурсний аспект – однолітки.

Ведуча: А що стосується Програми терапії роду, до Вас звертаються саме такі молоді люди ­– «я хочу жити своїм життям, мене не сприймає родина»? Або батьки, які не можуть впоратися. Що Ви можете порадити в таких випадках, і одній стороні конфлікту, і іншій?

Максим Колесніченко: Найчастіше звертаються батьки, потім приходять і діти, тоді вже цей конфлікт розглядається у межах сім’ї. Усе, що ми робимо, – ми намагаємося побудувати між ними таку розмову, такий діалог, щоби вони почули одне одного. Не говорили просто в простір, а десь зустрілися на одному горизонті і знайшли одне одного. І коли це виникає, відбуваються дуже цікаві речі – дитина плаче вперше в житті, мати обіймає дитину вперше в житті. Відбувається пошук власних спільних цінностей, які не просто там десь існують, а які мати хоче донести, щоб і дитина цього дотримувалася.

Ведуча: А які такі родинні цінності можуть допомогти об’єднати родину? Щоб не було так, що той зі своїми інтересами, а той зі своїми. Це має бути, але, все таки, щоб це була родина.

Максим Колесніченко: Є цінності вічні, я вважаю, філософські. Найперша цінність, на мій погляд, яка може пропагуватися і стверджуватися у сім’ї, це життєвість, життя у всіх його проявах. Дитина хоче проявити своє життя в тому, що вона щось починає робити. Це прояв якоїсь душевної наснаги, якоїсь ініціативи. Чому би батькам не підтримати, навіть якщо, на перший погляд, цей прояв є деструктивним. Скажімо, кидає дитина ніж у щось. Чому би їй не дати інструмент і не сказати: «Давай виріжемо цей малюнок, чи цю рибку, чи цю фігурку казкову». І долучати дитину до цього прояву життєвості, навколо якого збирається вся родина з почуттями, зі спогадами, враженнями, порадами. Ця атмосфера вже є формуючою. І тоді не треба: «Так, сідай, будемо говорити, в нас з тобою час для того, щоб налагодити стосунки. Давай, розповідай все, що в тебе було за тиждень». Це смішно, це абсурдно. Справжній контакт виникає просто в атмосфері, коли сім’я живе і підтримує, навіть простою своєю присутністю, не критикою.


top

Повну версію програми «Алло, лікарю!» дивіться на відео: